"Люди плакали, а солдати кричали: "Це не ваша земля, с*ки": як живуть абхазькі біженці в Грузії

Галина Остаповець

Журналіст

Від початку війни між Грузією та Абхазією минуло тридцять років. Але наслідки тих кривавих днів люди переживають досі. Багато біженців все ще живуть у напівзруйнованих будинках культури. Комусь вдалося налагодити побут, але лишилася психологічна травма. Із початком зройної агресії росії проти Україні ця рана загострилася знову.

Новини.LIVE побували за 50 метрів від кордону з окупованою російськими військами Абхазією і дізналися історії колишніх жителів регіону, яким на початку 1990-х довелось покинути свої домівки і тікати від війни. 

Уряд сказав: "Захищайтесь, як хочете"

"Я стояла на кораблі й дивилася, як палає моє місто. Там залишилися батьки, які відмовилися тікати. Це було 27 років тому, але пам'ятаю все, як зараз" , – згадує події тридцятирічної давнини Майя Піпія. Вона – телеведуча на радіо Atinati у місті Зугдіді, за 40 кілометрів від окупованої Абзахії.

До початку війни в Україні вона думала, що ті спогади стали для неї менш болісними. Але 24 лютого показало, що рана досі болить.

Наприкінці вересня 1993 року тоді ще 25-річна Майя разом із братом, тіткою та дядьком були змушені тікати з передмістя Сухумі, коли місто почали бомбити. Її батьки вирішили залишитися.

"Тато ніяк не хотів їхати. Він був ідеалістом, до останнього не вірив, що це взагалі могло статися. Говорив, що скоро все налагодиться і ми зможемо повернутися" , - розповідає жінка.

Кілька тижнів про батьків зовсім не було звісток. Потім Майї вдалося отримати від них листа через Червоний хрест.

"Уявіть, які це були дні й ночі, коли ти живеш у повному незнанні, - зазначає Майя. - Але я заспокоювала себе, що погані новини зазвичай долітають швидко. Через два роки батько все-таки зважився виїхати з Абхазії, але не встиг – відірвався тромб".

Майя прожила два роки у родичів у місті Поті. За її словами, Грузія тоді не була готова приймати біженців — ресурсів, аби допомогти із житлом, роботою, у країни не було.

Знадобилося багато часу, щоб звикнути до нової реальності, зізнається Майя. Тільки за два роки вона вирішила з'їхати від родичів і вирушила до Москви.

"Тоді, одразу після розвалу СРСР, для мене була не зрозуміла роль росії в цьому конфлікті, тому я поїхала туди, сподіваючись почати нове життя. Але зіткнулася з тим, що я для них - "обличчя кавказької національності". Швидко стало зрозуміло, що це не місце для нормального життя", – згадує Майя.

Вона поїхала до Тбілісі, влаштувалася на роботу, вийшла заміж та народила дитину. Вже разом вони переїхали до Зугдіді. Але 2008 року (російське вторгнення в Грузію. – Ред.) весь жах втечі від війни Майї довелося пережити знову:

"Це був такий стрес, якого не зазнала в 1990-ті. Я була з маленькою дитиною на руках, коли почали приходити повідомлення про те, що росіяни в Цхінвалі і тут, в Абхазії, тобто буквально за двадцять хвилин їзди. Тодішній уряд заявив: "Захищайтесь, як хочете".

Мати Майї сказала, що більше нікуди не побіжить, але знову наполягла на тому, аби донька з онукою виїжджали. Вже дорогою їм повідомили, що бомбардують Горі, куди вони прямували. Тоді Майя вирішила зупинитися у місті Кутаїсі – у сім'ї там були родичі. Три дні вона нічого не їла і весь час телефонувала мамі.

"По вулицях Зугдіді, де вона залишилася, йшли танки (мається на увазі російське вторгнення в серпні 2008 року. – Ред.). Але через кілька діб було підписано мирний договір (план мирного врегулювання конфлікту. – Ред.). Відтоді я абсолютно чітко зрозуміла і усвідомила, що буде дуже складно жити з таким сусідом [росією], особливо якщо розвиватимешся, тягтимешся до Європи та США", – каже Майя.

"Не вірили у війну, доки не почали бомбити наше село"

Село Орсантія розташоване на кордоні Грузії та окупованої російськими військами Абхазії. Між ними лише 4-5 кілометрів. Саме сюди 1992-1993 років масово бігли від війни, рятуючи життя, тисячі абхазів. Після війни хтось повернувся, хтось поїхав далі, а хтось залишається в Орсантії досі.

Ціціно Біблая очолює громадську організацію Egrisi, яка допомагає біженцям, жінкам, які пережили домашнє насильство, а також реалізовує різні проєкти, щоб зробити життя сіл кращим.

Ціціно – біженка з Гальського району. В Абхазії вона працювала вчителькою, жила з братами у великому будинку з величезною ділянкою, на якій щосезону вони збирали 10 тонн мандаринів. Але свій будинок довелося залишити через війну.

"Наприкінці вересня 1993 року вже бомбили Сухімі, Гагру, – згадує Ціціно. – Але ми все одно не вірили, що це відбувається насправді, доки не почали бомбити наше село Галі. Коли постріли стали чути близько, ми з братами поїхали. Нічого не взяли – ні гроші, ні прикраси".

За словами Ціціно, на вулицях того дня була масова паніка: люди плакали, жінки не могли знайти у натовпі своїх дітей, а солдати кричали: "Це не ваша земля, суки".

Але були й ті, хто вирішив залишитися. Це здебільшого люди похилого віку, які відмовилися кидати будинок.

"Вони говорили солдатам: "Убивай, синку! Я тут прожила все життя і нікуди не піду", – згадує Ціціно. – За день убили 36 людей".

"путіна ненавиджу. Якщо він помре – радітиму"

Коли Ціціно з братами опинилися на території Грузії, їм допомагали звичайні люди. Допомоги ані від держави, ані від спеціалізованих організацій вони не отримали. Кілька років тинялися по родичах, голодували. Один із братів не витримав такого життя і повернувся до Абхазії.

Ціціно повернутися не змогла, бо це вже не той будинок, який вона пам'ятає. Попри все, на початку 2010-х вона створила Egrisi, щоб розпочати діалог із абхазькою стороною. Вони організовують спільні зустрічі із жінками, де обговорюють можливі шляхи для нормалізації відносин Грузії та Абхазії. Але, як зазначає Ціціно, вести діалог заважає росія. Абхазці бояться відкрито заявляти, що спілкуються із грузинами, бо це загрожує репресіями з російського боку.

"Я – гуманіст. А ще я – мама, – каже Ціціно. — Тому намагаюся нагадувати собі, що солдати з обох сторін мають матерів, які наразі не можуть їм допомогти. Нагадую собі, що звичайні солдати виконують накази політиків. Тому ми навіть пекли хачапурі для російських солдатів, котрі стояли тут на кордоні. Коли їх відправляли в Україну, ми теж принесли їм хліб і хачапурі, але попросили: "Не вбивай, синку".

Ціціно кілька разів повторила, що вона - гуманіст, але ненавидить політику:

"путіна ненавиджу! Якщо сьогодні хтось скаже мені, що він помер (хреститься)… Бог мені допоможе, коли я так говорю, але я буду радіти".

"Ні їжі, ні одягу – нічого не було"

Тінатін Джонжуа 63 роки. 1993 року вона з чоловіком і доньками двох і чотирьох років оселилися у місцевому будинку культури – двоповерховій будівлі в центрі Орсантії. Так і мешкає тут уже 30 років. Крім неї, тут є ще одна біженка з Абхазії. Інші сім'ї переїхали.

"Як нам складно було... Нічого не було – ні їжі, ні одягу. Місцеві дуже допомагали спочатку. В Абхазії в селі Тобая у нас залишився будинок, ми там вирощували та продавали кукурудзу, горіхи. Туристів приймали, виноградники були. Чоловік через рік після війни поїхав додому, але був дуже пригнічений і вкоротив собі віку. Я залишилася одна із двома дітьми", – згадує Тінатін.

Тепер її доньки вже дорослі, у них свої сім'ї та будинки в Орсентії. У кімнаті Тінатін є пластикові вікна – єдині у всьому будинку. Решта будівілі зруйнована і мало підходить для повноцінного життя. Тінантін сподівається, що колись зможе одержати від держави соціальне житло. Але поки що єдине, що отримує, – це 45 ларі соціальної допомоги на місяць (15 доларів. – Ред.).

"Якби моє село звільнили, я б не роздумуючи, з великим задоволенням повернулася назад додому, хоча у мене там нічого немає", - з гіркотою каже Тінантін.

Що сталося між Грузією та Абхазією

Збройне протистояння, що переросло у війну, почалося після 14 серпня 1992 року. Тоді Грузія ввела Національну гвардію на територію Абхазької автономії для захисту залізничної гілки Псоу-Інгурі. Бійці так званої абхазької гвардії відкрили вогонь по грузинських військових.

Сухумі перейшов під контроль абхазьких та північнокавказьких збройних формувань 27 вересня 1993 року, а 30 вересня вони встановили контроль майже над усією територією Абхазії, за винятком Кодорської ущелини. До серпневої війни 2008 року ущелина була єдиним регіоном Абхазії, який контролювала влада Грузії.

Жертвами воєнного протистояння в Абхазії стали 14 тисяч людей. Крім того, грузинське населення регіону – близько 300 тисяч осіб – змушені були тікати від війни, сотні мирних жителів було вбито.

На боці абхазьких збройних формувань воювали бойовики з Чечні, Адигеї та інших регіонів росії, а також російська армія.

Місцеві кажуть, що останні творили в Абхазії те ж саме, що і в Україні на Київщині – згвалтування, жорстокі вбивства цивільних, жінок, дітей. Навіть грали у футбол людськими головами. Тому звірства в Бучі не стали для біженців з Абхазії та постраждалих грузинів несподіванкою.

У серпні 2008 року, на восьмий день російського вторгнення в Грузію,  уряд росії визнав Абхазію як незалежну державу.

Зараз між окупованою Абхазією та Грузією працює лише один контрольно-пропускний пункт на адміністративному кордоні. Інші було закрито ще в березні 2017 року. За рік перекрили пішохідний міст через річку Інгурі. Тепер це просто міст, який сполучає два береги однієї території.

З боку Грузії стоїть грузинський пост, а з протилежного – пост російських та абхазьких прикордонників, а також військових. Від початку війни в Україні останніх там поменшало.

Над матеріалом працювали Юля Ахмедова та Галина Остаповець

Читайте Новини.LIVE!

Підписатися Підписатися